Символіка вишивки

Народне декоративне мистецтво своїм корінням сягає глибокої давнини і поєднує в собі духовно-матеріальну діяльність людини, виражену в художніх творах. Передовсім воно розвивалося як творчість селян і мешканців передмість. Вироблялися предмети, в тому числі і художні, для власних потреб. Художніми ремеслами вважались види професійної діяльності, які вимагали складного устаткування і тривалого навчання. Але вишивкою займалися з дитинства і повсюди. Це було обумовлено бажанням прикрасити свій побут, свідчило про багатство внутрішнього світу людини та її вічне прагнення до прекрасного.

Археологічні данні свідчать, що виникнення мотивів вишивки належить до часу старослов’янської землеробської громади. Звідси походять загальні риси українських вишивок, які дійшли до наших часів. Але не можна стверджувати, що зображення, народженні язичницькими уявленнями стародавніх слов’ян, збереглися у чистому вигляді протягом віків. Вони зазнали великих змін, поступово перетворюючись в орнаментальні мотиви. Також зміни сталися і в поєднанні мотивів між собою. Таким чином, незважаючи на те, що у цілому українським вишивкам притаманні спільні ознаки, проте кожен регіон має свої відмінності як за формою, так і способом виконання, сюжетним оздобленням, кольоровою гамою.

Для вишивки Слобожанщини, де в наслідок історичних обставин відобразилися загальні риси багатьох регіонів України, а особливо колишньої гетьманщини, характерні рослинні, геометризовані та геометричні орнаменти. Вишивка червоними та червоно-чорними нитками, сполученням м’яких пастельних тонів, білим по білому. Застосовуються різноманітні техніки виконання: лиштва, вирізування, солов’їні вічка, курячий брід, рушникові шви, хрестик, тамбурний шов тощо.

Найранішим за виникненням є геометричний орнамент. Він складається з простіших геометричних фігур: квадратів, ромбів, трикутників, розеток та інше. Всі ці фігури мають різноманітні варіанти як внутрішнього заповнення, так і зовнішнього виконання. На думку вчених всі вони є сонячними знаками – символами і в далекому минулому вважалися священними зображеннями. Первісний зміст їх давно вже забуто, але фігури збереглися донині у східних слов’ян, як улюблені елементи орнаменту. Сполучення цих елементів у різних комбінаціях створює велику кількість різноманітних орнаментальних композицій, які мають чіткий безкінечний ритм. В орнаментах стародавніх слов’ян поряд з геометричними зустрічаються і рослинні елементи, Характерним прикладом рослинної орнаментики є так зване «Світове дерево», тобто «Дерево життя» - священний символ, який мав велике значення у релігії давніх слов’ян. За допомогою цього символу, композиція якого носила космогонічно-заклинальній характер, наші пращури намагалися розповісти про своє бачення структури світобудови, яку вони уявляли собі у вигляді трьох ярусів: нижнього, підземно-водного (світ нави), середнього , земного (світ яви), верхнього, небесного (світ прави).

Біля основи «дерева» часто зображувалися парні птахи або тварини, що символізувало парність життя. Птахи розташовувалися і на гілках у середній та верхній частинах дерева.

На рушниках ХІХ – ХХ століть «Дерево життя» - стилізована рослина без яких-небудь виражених ботанічних ознак. Часто зображується у вазонах або чашах, які мають численні варіанти.

Під мотивом «Дерева» знаходяться або зигзагоподібний орнамент, чи меандр, що символізує підземну воду, або квіти, що перевернуті голівками донизу і символізують підземний світ. Над «Деревом життя» на вишивках зображуються різні варіанти мотивів зірок, які символізують зоряне небо. «Світове дерево» завжди спрямоване до неба. Цей образ перейшов віки і донині широко вживається.

Від кінця ХІХ сторіччя в Україні почала розповсюджуватися вишивка хрестиком, активно витісняючи інші техніки. Вона сприяла широкому втіленню у вишивці рослинно-геометризованих орнаментів та сюжетних композицій, які є особливо характерними для східних областей України та окремо для Слобожанщини.

Серед усього розмаїття українських вишиванок особливе місце посідає вишитій рушник – відбиття культурної пам’яті народу. Рушники супроводжували людину усе життя і в радості,  і в горі: з ним приходили до породіллі, виряджали в далеку дорогу батька, сина, чоловіка і коханого, проводжали людину в останній путь. Він завжди був символом гостинності. Хлібом-сіллю на вишитому рушнику зустрічали дорогих гостей. Ним застилали святковий стіл. Почесному гостю клали рушник на коліна, коли пригощали. Цей виріб був завжди дорогим і бажаним дарунком, а також традиційною окрасою житла.

Мабуть у всьому декоративному мистецтві немає іншого такого предмета, який би концентрував у собі стільки різноманітних символічних значень. Тут знайшли відображення орнаменти, пов’язані з образами добра, краси, захисту від усього злого на землі. Тому у стародавні часи рушники мали не тільки утилітарне, декоративне призначення, а й ритуальне, культове.

Рушник – неодмінний атрибут весільної обрядовості. В народі весілля – тріумф життєствердження, що синтезує в собі все найкраще , на що спроможний людський талант: демонстрація одягу, вишиванки, ткацтва, пісень, танців – всього розмаїття народних талантів. Адже жоден обрядовий елемент не відігравав у традиційному весіллі такого символічного значення, як рушник.

Дівчата з дитинства готували їх десятками на посаг і весільні подарунки. Підперезана рушником  молода йшла кликати на весілля. Ними перев’язували весільних гостей. При вінчанні молодим зав’язували рушником руки на злагоду в подружньому житті та ставали на нього на знак єдиної спільної дороги.

Кульмінацією весілля було «стати на рушник».

Вишивку як вид орнаментального мистецтва необхідно розглядати в комплексі оформлення інтер’єру, свята, народного костюма.

Протягом історичного і культурного розвитку на Україні виробились найбільш доцільні з точки зору практичних і естетичних вимог форми одягу, його край, різноманітні методи і засоби декоративного оформлення. Серед них провідне місце займає вишивка. Характер вишивки, вибір тих або інших орнаментальних мотивів, колірного вирішення залежали від призначення одягу, соціальних умов. Вишивка розташовувалась у місцях, зумовлених загальною композицією вибору, його кроєм. Особлива увага приділялася вишивці сорочки.

На будень вишивали просто, скромно, на свято – складніше і багатіше, найпишніше – весільні дівочі сорочки. Вишивкою орнаментували оглядові частини сорочки рукава, поділ, пазуху, комір тощо, що було обумовлено історичними обставинами –системою захисту людини від всього злого. Крім того тут присутня і естетична функція – побудова композиції вишивки на чергуванні горизонтальних та вертикальних ліній надає їй ритмічної різноманітності.

Традиція оздоблення одягу вишивкою пройшла крізь віки, вона є актуальною і в наш час, тому що покращує естетичний вигляд одягу, надає йому різноманітності, можна сказати виховує художній смак людини.

Завідуюча музеєм Народного мистецтва Слобожанщини Євсєєва Ольга Євгенівна.